Прагнення вбивати
Жанр: містика
Автор: Марина Юденіч
Людина я в цілому і в загальному рішуча та безстрашна. Я не боюся зелених дяпчиків, картин Ван Гога і світового імперіалізму. Букв я не боюся геть у жодному вигляді, навіть на паркані, на стінах ліфта і в книжках Мінаєва. Тому я без найменшого здригання і душевного трепету взяла в руки роман Марини Юденич «Прагнення вбивати». Мене не збентежила навіть анотація: «… Вбивця прагне зрівнятися з Богом, і спокуса відчути себе Богом — усе міцніє. … Вбивця знову і знов намагається підкорити собі людські душі і — знову — досягає успіху в бажаному, бо занадто часто душа буває набагато слабшою за найслабшу плоть. … Убивця живе навіть не подвійним життям, а ДВОМА ЖИТТЯМИ. В одному смертоносне безумство — це єдина логіка буття. В іншому дика фантасмагорія постає філігранною логічною побудовою генія… Ідея приховати одне вбивство у низці багатьох начебто безпричинних не нова. Але цього разу злочинець пішов далі…» Не знаю, якого дідька мене потягло читати далі, хоча цілком можна було обмежитися викреслюванням пари-другоï слів «убивця», «Бог», «життя» і «знову».
На триста вісімдесят одній сторінці тексту, написаного в стилі дитячоï страшилки, Марина Юденич цілком і повністю відкриває нам свій талант володіння художньою метафорою, гіперболою і величезною кількістю якісних прикметників. Якщо дія відбувається на березі річки, то берег обов’язково неприступний, але при цьому — пологий, порослий, неоглядний, непролазний і дивний. Дім обов’язково одинокий, холодний, мертвий і дихає могильною сирістю темних проломів вибитих вікон. Якщо надворі рання весна, то вона обов’язково бездонна, чорна, важка, сонна, чужа до всього, що відбувається навколо, похмура, непривітна, простоволоса, набридлива і виситься.
Жодного разу в романі жінку не зламає нужда. А тільки горду прекрасну незламну ніжну і дивовижну жінку непосильна тлінна, падінням вогнедишного домкрату нужда. Жодного разу в романі не зустрінеться фальшивка, а тільки науково-популярна красиво запакована фальшивка.
Головними героями роману стануть, являться, прийдуть, нарисуються, надрукуються:
- Старий, старезний, міфічний, суперечливий, сумнівний, дерев’яний, скляний, олов’яний, з унікальними прийомами та здібностями будинок.
- Яскравий, рельєфний, демонічний, у божевільному пошуку, феноменальний, інтригуючий, дико буйний, зі змішаним почуттям захоплення і прикрощів, нежданий-неочікуваний, хрипкий, надривний, митищинський, молдавський, польський психоаналітик.
- Перелякана, товста, незграбна, імпульсивна, когнітивна, дисонансна, ядерно-магнітно-резонансна, умиротворена, покорена, звучна, шумна, дзвінка, мовчазна, глибока, незворушна, раптова, несподівана, відчайдушна, безмовна, скрипляча, буремна, неспокійна Душа.
- Червоні, оранжеві, жовті, зелені, блакитні, сині, фіолетові головні героï.
Пролог, як зрештою і весь роман, написаний в кращих традиціях дитячих страшилок: «У темній-темній кімнаті стоïть чорний-чорний гріб на чорних-чорних коліщатах…», тільки менш динамічно. Як тільки ти затаïш дихання і чекаєш, коли вже нарешті з чорного-чорного гробу вилізе чорна-чорна рука і скаже: «Віддай серце!» — нічого не відбувається. Тому що автор починає довго і нудно розказувати анамнез життя героïв. Хто де народився, в якому Задрипанську вчився, як в МГУ провалився і як під кущем урвав собі чоловіка-мільйонера. Імена в героïв обов’язково красиві і протяжні. І не просто так, для паспорта, а…
«Для вивіски.
Для фасаду.
Для фасону.»
Якщо хтось із головних героïв буде розбуджений грозою, то обов’язково буйною, нестримною, що нагрянула в темному небі.
Зрештою, я не настільки обдарована, як Марина, тому коротко викладу вам суть. Чотирьох статевозрілих людей з вавами в голові психоаналітик збере під дахом дому свого, викупленим у офіційного спадкоємця, котрого також офіційна медицина визнала божевільним, і почне крутити-вертіти ними, як циган торбою для власного психоаналітичного блага. Пару людей уб’ють. Ще пара — сама помре. Психіатра зжеруть собаки, тому що він ображає Душу, а вони вже люблять ïï до дідька псячого. ïсти вони будуть не просто так, «а моторошно ляскаючи безжальними щелепами». Більшого натуралізму і творчоï природності додасть «кров і шматки людськоï плоті, що розліталися по сторонах, потворячи світлу поверхню килима». В романі буде багато комсомольських працівників, пара психологів, юристи, режисер та інша богема. Вони будуть губити партбілети, ïсти тістечка, багато говорити не зрозуміло про що і зовсім неясно для чого.
І от, продершись через усі прикметники і прислівники, крізь усі ці вишукані, винахідливі, терзаючі, повноправні, мстиві, безтілесні частини мови, очікуєш в нагороду хоча би «філігранноï логічноï побудови», як і має бути в детективному жанрі. Або хоча би відповідь на вічне питання, що тривожить геніальні уми: «Хто йде за Оболонню?»
Але ні! Не буде ні того, ні іншого! Тому що жанр визначений як міський роман, а не детектив — раз! Марина Юденич — дружина свого чоловіка — два! І дописувала всю цю розкіш поспіхом на острові Маврикій — три! Не до того, одним словом. Скажіть дякую і за це.
Книга рекомендована до прочитання перед поïздкою в піонерський табір, а також в якості посібника з вивчення прикметників і прислівників. Ну і тим, кому шкода тратити гроші на туалетний папір для дачного сральника.
P. S. Додам, що книжка «Прагнення вбивати» викликала в мене прагнення вбивати. Але оскільки я людина миролюбна, ніжна, з надією на краще, вмію добре вимовляти свистячі і шиплячі, чудово володію собою і двостволкою, я обмежилася прагненням спалити книжку в каміні. Що й зробила. Красиво, вишукано, швидко, із задоволенням та рішуче.
